Ну це я ще довго трималася…

Щось завжди стає останньою краплею. Для мене це стала новина, що завтра знов треба їхати. Я так розраховувала, що цього тижня нарешті попрацюю вдома, спокійно, без ривків, підтягну всі хвости, які вже починають жити окремим життям. В перспективі був лише один виїзний день. Нормальний, терпимий варіант. Я цього тижня ждала прям як подарунок Всесвіту!

Але вчора цей один виїздний день раптом перетворився на три. Сьогодні — ледве не на чотири. Тобто фактично весь тиждень у роз’їздах. Знов. І ти сидиш і не дуже розумієш, коли тоді взагалі закривати проєкти, бо дедлайни ніхто не відміняв, а час собі спокійно йде далі. Я ненавиджу такі моменти, хоча звичайно таке не в перше. Але здоров’я воно мені точно не додало!

І от десь на цьому моменті мене сьогодні просто накрило. Я ледве дійшла до кабінету, щоб не розревітися прямо на вулиці. Бо воно все зібралося в одну точку: напруження останніх місяців, втома, яка вже не проходить, застуда, спина, яка живе своїм життям, історії з трубами, світлом, і цей дизель по 90, який додає особливого шарму кожній поїздці.

В якийсь момент думка «а може просто все кинути» виглядала не так вже й ірраціонально. Прямо сьогодні. Без довгих роздумів. Ось піднятися до кабінету і написати заяву.

Зрештою, ситуація якось розрулилася. Завтра і післязавтра я працюю вдома. Начебто навіть маленька перемога.

Але стан від цього сильно вже не змінився. Є відчуття повної виснаженості і якогось внутрішнього провисання. Депресія пішла вразнос остаточно.

З позитивного — завтра починається моя лікувальна фізкультура. І тут вже без варіантів. Бо, якщо чесно, ніякі «потім» більше не працюють. Треба просто взяти себе в руки і почати робити ці вправи. Інакше перспектива дійсно так собі, я правда ризикую втратити можливість нормально рухатись. Заняття групові і це дає надію, що я такі буду щось робити.

Подивимось, як піде. Потім розповім.