Соняшники і робота, робота і соняшники

Цього року поля уздовж траси засадили соняшниками. Шкоду у мене все ніяк не виходить, щоб я їхала у той час, коли їх можна вдало сфотографувати. Ну, точніше, я-то їду, але вже ввечері додому, а значить - я з іншого боку траси. А зупинятися на трасі щоб щось фотографувати - така собі ідея.

А було ж, коли ми спеціально чекали на соняшники і їздили на фотосесії. Ну бо моделі зазвичай полубляють, коли їх зануривають в таке яскраве жовте море.

Щодо решти. Ну, черговий обстріл. В принципі не можу сказати, щоб у нас було надто гучно. Я весь час прокидалася скоріше то від сирени, то від повідомлення про відбій. Дивилася, що відбувається. А потім пішов дощ, да такий сильний. А я чомусь подумала, що це добре і може пожежникам буде легше загасити полиця. Раніше я б подумала, що мої рослинки нарешті напʼються і що в крані буде вода, бо селяни хоча б пару днів не будуть поливати ці свої «городи».

Зранку - жодних вказівок, тож їдемо на роботу. Робота поки що на місці і це чудово. Хоча і трохи дивно, бо от у нас там прям всі шанси! Приїхала, тілько доповіла до свого пʼятого поверху - знов завило. Потопали до укриття. Хоча, якщо чесно, не дуже я в це укриття вірю, воно будувалося з розрахунку ну може на старі авіабомби, але не на сучасну балістику. Сама же перспектива опинитися під завалами мені прям дуже не до душі. Але ходимо. Ну бо а куди? В машину на стоянку? Ідея ще гірше. Гуляти по вулицям? Ну теж шанс, що щось впаде на голову.

Завтра у мене трохи релакс - їду на СТО. Можна буде трохи довше поспати, не штовхатися в заторах. А потім пʼятниця - і два вихідні. А тем ще два, потім три дистанційно - і знов відпустка 😉