Як поживає @antorv? Ще не здохла

Я думала, що писала сюди тижні два тому. Виявилося — більше трьох. Я абсолютно не відчуваю час тепер. І не відчуваю більше себе відпочившою — завжди втома, завжди на грані фолу, фізичне і головно моральне виснаження. Вигорання від перманентної потреби бути опорною дорослою — вдень і вночі.

Тепер я нарешті розумію, що то є: оті нескінченні і шаоені емоційні гойдалки материнства. Це коли шалено любиш свою маленьку людинку, але так сильно хочеш пів дня просто полежати пластом, що зриває дах. Хочеться тиші. Нарешті. А такого варіанту нема. Тому лишається йти на прогулянку з малечею і ридма ридати, накручувати на пальці свої прозорі шмарклі і промакати футболкою очі, обіцяючи своїй маленькій людинці, що мама ок, не збожеволіла, не скривдить її, і зараз прийде в норму.

Якби мені дали затестити, яке воно, те материнство, в 37 років, я би, мабуть, зрозуміла, що це не моє, що я не витримаю. Але тестову версію ніхто не запропонував. І тепер я якось функціоную на батарейці, в якій лишився 1 % заряду.

Прямо зараз ми приїхали до моїх батьків на Хмельниччину, я вручила дитину своїй мамі, і моє тіло здало: шалений гострий біль у шлунку плюс ниючий і надокучливий в районі правої лопатки. Я прилягла на пів годинки. І розумію, що це скоро скінчиться, бо о 20:45 годувати дитину. Потім вкладати її спати.

В батьків маленька хата, малесенькі 2 глухі кімнати і одна прохідна. Дитина буде спати в цій кімнаті, де ми з чоловіком, в червоній колясці "Аист" 40-річної давності, в якій возили ще мене. І нічні прокидання, і годівля немовляти о 6 ранку тепер зачіпатимуть не лише мене, а й чоловіка, який в нас вдома спав в окремій кімнаті. Більше того, в батьків нехороші міжкімнатні двері, тож всі немовлячі прокидання почують і вони. Лише думати про це мені страшенно виснажливо.

А як виснажливо, що тут досі немає кондиціонера! Жара стоїть аномальна, бо тут каньйон, і в батьків лише вентилятор. А малюк не витримує спеки. Він психує, весь липкий. Завтра же я почну дзвонити в контори, які займаються монтажем кондиціонерів. Бо наше 2-тижневе гостювання переросте у 2-денне.

І це ще я не згадала, що в мене емоційно незрілі батьки, які не вміють морально підтримати. Фізично — так, дитину візьмуть і подбають про неї. Але і одного слова співчуття чи розуміння на мою адресу не вичавлять із себе.

А як мене роз'їдає зсередини почуття провини за те, що я така втомлена і депресивна... Я ж так хотіла цю дитину, так бігала на ті ЕКЗ! А тепер не маю сил бути щасливою матір'ю. Це, бляха, жахливо, я так сильно ненавиджу свій мозок через це!

Вже 100 разів хотіла сісти на АД, і все відкладаю. Боюся невідомого щось. А раптом буде ще гірше, якщо піґулки погано підберуть? Я не можу дозволити собі ще гірше, бо просто зламаюся.