День 175: політ над гніздом зозулі. Ось мій дах і зірвало. Довгий емоційний допис про БАР, моя історія

Доброго ранку, шановна спільното!

Люблю я фразу "пиздець підкрався непомітно, хоч видно його було здалеку" . Догралася, коротше. Після цієї ночі стало очевидно, що або я терміново кажу психіатру про свій стан і він шукає спосіб "погасити" мене на дому, якщо це ще взагалі можливо, або сьогодні вночі, максимум завтра, я їду в стаціонар з мигалками. В закрите відділення, ага. Хоча чесно я більше люблю гострі відділення психіатрії, ніж лайнові, там пахне краще і публіка цікавіша. Чомусь в гострому зазвичай менше людей у підгузках. Бо в спокійному зазвичай багато бабусь, ну, ви зрозуміли. А в гострому веселуха. Тільки дивись, щоб ти не виявилася Толіком. Це в мене є в копілочці прикольна історія.

Якщо чотири дні я ще якось трималася, то сьогодні вночі дах зірвало остаточно. Ні хвилини сну. При спробах - марення. Пішли візуальні і слухові галюцинації. Про свої грандіозні ідеї і синдром бога я взагалі мовчу. Про все, що я зробила за ці чотири дні теж. Тааак, в манії ти спочатку кайфуєш. А потім все виходить з під контролю, і тебе вже несе просто у відкритий космос.

• Вчора прочитала цю книгу, вона неймовірна, і, мабуть, саме вона надихнула мене на цей допис (плюс мій стан). Це "Видавництво 21", написала українка, яка в Германії відлежала в гострому психіатричному відділенні. Гола правда про психіатричні лікарні, чудова книга. *

Отже, розповідь про високу ціну за творчі вибухи і звернуті гори. Мої пʼять інструментів, на яких я граю - результат маніакальних фаз. Спортивні навички типу повітряної акробатики - також. Малювання. Та купа всього, що я вмію. Написана книга, ось це все. Все, чому я навчилася і все, що я створюю. І за життя я отримувала дуже багато "Та як?" і "Та це неможливо" і "Та ти просто талановита". Чухня собача все це. Кожного разу я говорю "дякую, це розлад". І жодного разу мені не повірили, хоча це правда.

Та сама херня зі спілкуванням, і це причина, з якої у мене фактично немає друзів. Важкі біполярними це грьобані перевертні, в прямому сенсі слова. Людина знайомиться зі мною, коли я в манії, і в цей момент я для людей або щось лякаюче, відштовкуюче, або ж, вибачте на грубому слові, сраний магніт. Та запальна енергія, яка йде від людини в манії, вабить, наче наркотик. І на цій хвилі ви швидко зближуєтеся, активно спілкуєтеся, а потім в один день все це перетворюється на гарбуз, бо в тебе змінилася фаза, на діаметрально протилежну. І все, ти абсолютно інша людина, взагалі не та, з якою умовний новий друг знайомився N-ний час тому. І стосунки розпадаються, в 99.999999% випадків. А тих, хто потім приїде до тебе в дурдом, взагалі 0.00000000000001%. Тож в якийсь момент я просто прийняла те, що самотність це те, до чого доведеться звикнути. Але скільки тазиків сльоз я через це виплакала це пиздець. Після першого залольоту в Павлівку я залишилася сама, взагалі без друзів. І низький уклін моєму чоловікові, який на той момент вже зрозумів, що таке ментальне захворювання, що його треба просто лікувати, і возив мені їжу в лікарню. Я пролежала в закритому гостряку більше місяця.

Насправді постановка діагнозу і лікування врятували мій шлюб. Бо якщо б цього не відбулося, страшно подумати, що б було. Точніше, мене б вже точно не було, ну, ви зрозуміли. В який момент дійшло до психіатра. Діагноз я отримала у 2014 році, а мала б у років 13 приблизно. Це ми з лікарем вже зрозуміли ретроспективно. Отримала в 26. Тобто приблизно 13 років мене ковбасило без усілякого компоту. І все було добре, коли протягом студенства в мене були переважно гіпоманіакальні епізоди, один за одним. Так, мене вважали дивною, мені про це казали весь час. Але я думала, що дивні всі інші.

Підліткою я була некерована. Але було б дивно, якби була керована, враховуючи те, що в школі з третього класу і до її закінчення саме я була тією дівчиною, над якою знущався весь клас. Шість днів на тиждень, протягом семи років. Чи цікавило це батьків? Ні, їм було похер. Головне, що школа була елітна, і що в мене були низькі оцінки з точних наук. Тобто без кінця лаяти за низьку успішність — ОК. Звернути увагу, що дитина жертва систематичного булінгу на межі самогубства — та не, якось пофіг. Навіть зараз, коли я це пишу, мене нудить і в мене заходиться серце. А це мені майже сорок років. Тобто маніфестація БАР була у підлітковому віці з депресивних епізодів, мене тягали в старших класах до шкільного психолога, яка за сумісництвом була донькою директорки. Директорка була на рідкість кончена. Не знаю, чи передавала психологиня кудись наші розмови. Але чітко памʼятаю свою фразу "я б хотіла якимсь чином піти з цього світу, але думаю, мама засмутиться. Можливо". Вона тоді ще зраділа, що в мене є якийсь аргумент проти, хоча б умовний.

А з чоловіком ми почали шукати якогось спеціаліста, коли все вже зайшло настільки далеко, що життя стало скидатися на поле бою. Я була порізана майже постійно. В тому ключі, що підпадає під категорію self harm. Мої істерики не припинялися, я буквально не могла встати з підлоги від болю, нестачі дихання і того, як мене розривало зсередини. Мої крики, напевно, чув весь район. І я не могла спати, від слова зовсім. Я повністю втратила цю навичку. Провалювалася в марення на кілька годин, коли виснажувалися до краю, і потім знову по колу. Не памʼятаю, коли вперше прозвучало слово "депресія", і спершу А. відреагував класично, з серії "в Африці діти голодні", але це тривало дуже недовго. Ми знайшли психотерапевта. Я проговорила з нею оплачену годину, вона майже нічого не питала. В кінці жінка взяла мене за руку, провела коридором і підвела до двері з табличкою "психіатр", і сказала "тобі сюди, котику".

Я навіть не злякалася. Мені було настільки погано, що я готова була на що завгодно, аби це припинилося. Анна Василівна, на щастя, була на місті і вільна, той я потрапила на прийом одразу. Це була не лікарня, а маленький центр психологічної допомоги на Подолі, "Альтера".

Ми проговорили з нею ще одну годину. Вона виявилася просто чудовою, і була моєю лікаркою аж до початку повномасштабної. Звісно, я розповідала саме про депресивні симптоми, бо це те, що мене хвилювало. Але вона поставила найважливіше питання, яке тільки може поставити психіатр в такому випадку. "А як ти почуваєшся між ними?". І я без усілякої задньої думки розповіла, як виглядає моя "норма". А моя норма це, вибачте, як каже мій чоловік, поведінка електровіника з посмішкою Джокера.

Анна Василівна взяла аркуш паперу, намалювала спочатку пряму лінію, а потім на ній синусоїду, повернула аркуш до мене. І спитала: ти ж розумієш, що ти описуєш?

Знаєте, в чому прикол? Прикольно в тому, що на той момент я вже отримала другу вищу освіту з психології. І при цьому в мене навіть не промайнула думка якось прикрутити це до себе. На жодну секунду. Тому я розгублено похитала головою. Анна ще раз подивилася на мене і спитала: ти знаєш, що таке біполярний розлад? Він же маніакально-депресивний психоз?

Навіть тоді в моїй голові нічого не клацнуло. Але її наступне питання було "лікуватися будеш?", і я полегшено кивнула.

Отримала рецепт на антипсихотики, антидепресанти і нормотиміки, класична біполярна тріада ліків. І сталося ДИВО. Я почала спати. Звісно, депресивна симптоматика одразу не відступила, АД треба час, щоб спрацював накопичувальний ефект, але перше полегшення прийшло буквально в перший же день. Бо завдяки антипсихотичному препарату я змогла виспатися. Я одразу стала спокійніша. Чоловік спостерігав за моїми метаморфозами, як я знову швидко перетворювалася на жінку, яку він покохав. Звичайний блістер таблеток врятував мій шлюб.

Потім були госпіталізації. Досі не обходиться без загострень. Але я вчуся. Вчуся відслідковувати фази, вчуся дбати про себе, вчуся використовувати свої сильні і слабкі сторони. Давно вже не боюся "дурки", це стало рутиною. Під час однієї з госпіталізацій я пройшла кілька патопсихологічних експертиз і кілька комісій, і мені додатково виставили розлад аутичного спектру. Це ще раз перевернуло моє життя з ніг на голову.

Я тоді почала працювати з психологинею, яка працює саме з людьми з РАС. І це було як ковток свіжого повітря. Я дуже багато зрозуміла про себе, про деякі свої особливості, зробила стільки відкриттів, що не перерахувати. І багато до чого змінила підхід, і це настільки полегшило моє життя, що не можу описати словами.

Довго писала. Є соблазн перечитати, але не буду, хай лишається, як є. Ось така сумбурна моя історія. Ну, а зараз напевно все ж таки піду, напишу своєму лікарю. Я його не дуже люблю, на жаль, зараз вже не можу працювати з Анною, бо вона виїхала з України, а мені потрібні рецепти і направлення на госпіталізацію. А мій нинішній лікар... Ну, таке. По-перше дозволяє собі по-хамськи розмовляти з пацієнтКАМИ (з чоловіками ні), а по-друге в принципі якийсь... Але вибору немає, тож пішла.

Всім гарного, спокійного дня.

• *Посилання на всі мої блоги:

TikTok - https://www.tiktok.com/@rudi_foxy

Instagram - https://www.instagram.com/rudi_foxy

Telegram channel - https://t.me/rudifoxy

Youtube - http://www.youtube.com/@rudifoxy

З любовʼю, ваша Foxy* *